СВIДЧЕННЯ ТРАДИЦIЙНОГО ВРАЗIЙСЬКОГО СВЯТОКРАДСТВА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15891


Як подарована Константинополем Києву вiзантiйська iкона XI столiття стала русской святьiней?
Якщо виходити з тiєï позицiï, що держави, покликанi Богом ширити вiру Христову по всьому свiту аж до краю землi (Дiï святих апостолiв, 1347), то розпад таких величезних християнських могутнiх держав Середньовiччя, як Вiзантiя, Священна Римська iмперiя, Киïвська Русь, Iспанська, Британська, Французька, Португальська колонiальнi iмперiï, виглядає аномалiєю. Узяти хоча б для прикладу Вiзантiю. Ця iмперiя, ставши ще в IV столiттi (за Костянтина Великого) християнською, сприяла християнiзацiï низки народiв Закавказзя, Близького Сходу, Балканського пiвострова й нашоï Киïвськоï Руси-Украïни. I раптом у серединi XV столiття, конкретнiше 1453 року, вона була буквально залита кров'ю, розчавлена невiрними завойовниками-турками, далекими вiд християнства, як небо вiд землi. Де тут логiка? Чому Бог таке допустив?Бог має багато таємниць i не конче дiлиться ними з грiшниками. Але ми можемо аналiзувати i реально, а не вiртуально, зрозумiти Божу справедливiсть: у всякiй iмперiï гнiздиться зло тиранiï й насильства, тому вона не здатна ширити хрис- тиянство з любов'ю, заповiданою Богом. Якщо читач навiть не є iсториком, але має якесь розумiння iсторiï, то нехай простежить, що чинили монархи названих iмперiй iз малими народами, яким дали, за дорученням Бога, Христову вiру? Терпiння Бога щодо тих безчинств увiрвалося, й вiн допустив ïх кiнець разом з iмперiями. Ми, украïнцi, повiк будемо вдячнi Вiзантiï, що вона позитивно вплинула на княгиню Ольгу та ïï онука Володимира Великого у справi прийняття Христовоï вiри ними особисто, а вiдтак усього народу нашого. Ми з благоговiнням передали вiдразу цю спасенну вiру кривичським племенам (нинiшнiм бiлорусам) та угро-фiнським племенам Пiвночi й Сходу. Але що сталося пiсля Хрещення 988 року? Не допущено до митрополичого престолу в Києвi жодного ру- сича-украïнця. Двоє були обранi Iларiон у серединi XI столiття, Климентiй Смолятич у серединi XII столiття. Греки домоглися усунення обох, бо грецьку вiру (так вони називали православ'я) мали очолювати по всьому свiту тiльки грецькi архiєреï, а не варвари. В Русi-Украïнi греки на посадах киïвських митрополитiв зайнялися своєю звичною справою: торгували єпископськими хiротонiями, рiзними призначеннями та сiяли iнтриги мiж князями, княжатами й боярами, маючи вiд цього чималий зиск, бо кожний претендент на киïвський князiвський престол мав щось ïм дати.
Греки привозили з Константинополя iкони, наперед оповиваючи ïх зворушливими легендами. Усi привезенi на Русь iкони неодмiнно трактувалися як чудотворнi. Такi iкони, як Богородиця Пирогоща (Пiргос), Печерська Успенська iкона, Вишгородська iкона Нiжностi та iншi увiйшли в обiг давньоï украïнськоï лiтератури та лiтописiв. Печерський патерик, пам'ятка украïнськоï лiтератури середини XIII столiття, мiстить декiлька новел на теми давання нам греками iкон. Вiд початку цих давань до написання Патерика минуло понад 200 рокiв, але оповiдки з усноï традицiï мiцно увiйшли в писемну лiтературу i про це подбали греки, щоб нав'язати думку, нiби без них Киïвська Русь як християнська держава нiчого не значила 1. Грецьке засилля тривало i за сумноï доби втрати Киïвською Руссю державностi пiсля нападу Батия, i свiдченням того є те, що новели в Патерику починаються не iз заснування монастиря, не з преподобних Антонiя й Феодосiя Печерських, а з будiвництва Успенського собору, приïзду грецьких архiтекторiв та малярiв iкон 2.
У новелi Патерика про прибуття царгородських малярiв у Киïв за iгумена Никона мовиться, що греки дбали не про благолiпнiсть святих образiв, а про грошi, якi ïм мали платити. Кажуть iгуменовi: Постав нам суддiв, бо хочемо судитися. Нам показано малу церкву, i ми перед багатьма свiдками уклали наш договiр. А ця церква дуже велика. Ось заберiть собi ваше золото, а ми повернемося до Царгорода3. Коли ж ïм було роз'яснено, що ïхнi претензiï необгрунтованi, то вони передали також мозаïку, що ïï були взяли з собою на продаж, i прикрасили нею святий вiвтар4. Цей i багато iнших прикладiв свiдчать, що єлейнi розмови про дарування нашим предкам грецькоï вiри, про подарованi iкони й iншi освяченi речi неправдивi. Воно було не так, бо все розраховувалося i плата була велика: незалежнiсть нашоï середньовiчноï держави Киïвська Русь.
Доки iснувала Вiзантiйська iмперiя, ïï патрiархи й клiр у вирiшеннi будь-яких нацiональних питань були абсолютно безапеляцiйними: всi християни, незалежно вiд мiсця проживання, однозначно вважалися пiдданими iмператора. Митрополити, присланi з Константинополя, були в полiтичному сенсi виразниками грецькоï полiтики. Призначенi патрiархом, вони часто-густо навiть не знали мови своєï пастви… Греки не розумiли бажань та традицiй мiсцевого населення й навiть не надто схильнi були вiрити у його новi християнськi святинi5.
Засилля грекiв, явна й прихована пропаганда ними думки, що все руське меншоварте вiдносно грецького, спонука-
ли представникiв юного й не зовсiм досвiдченого киïвського християнства просити грекiв привозити з Вiзантiï ïхнi святинi, якщо вже украïнськi викликають у них недовiру. Треба сказати, що нiчого не дарувалося, лише продавалося, i то за цiни, вищi за собiвартiсть. Точних обставин появи у Виш- городi вiзантiйськоï iкони Нiжностi сьогоднi з'ясувати не вдається, хоча про цей твiр сакрального малярства iснує значна лiтература6. Судячи з першоджерельних фрагментiв цiєï iкони, а це лишень обличчя Богородицi Марiï та Христа Дитяти (усе iнше не зовсiм вдало домальовано в XV та XVI столiттях), iкона створена в Константинополi, ймовiрно доволi здiбним, талановитим малярем Студiону найбiльшого константинопольського монастиря, де була потужна майстерня для виготовлення iкон та iлюмiнування (розмальовування фарбами) рукописних книжок. Монастир i ма- лярня в ньому були пiд безпосереднiм патронатом iмператорiв та патрiархiв. Звiдси бралися iкони й iншi високовартiс- нi мистецькi вироби для вручення гостям, якi приïздили до столицi, або для продажу за кордон, часто для пiдкупу й задобрювання можновладцiв, через посередництво яких гендлярськи налаштованi вiзантiйськi греки прагнули здобути для себе якiсь вигоди.
Майбутня Вишгородська iкона Богородицi Нiжностi була намальована в Константинопольському монастирi Студiон невдовзi пiсля приходу до влади першого iмператора династiï Комнiнiв Олексiя Комнiна 1081 року. Вiн був молодий, рiшучий, освiчений i правив державою 37 рокiв (1081 1118). При ньому дуже активiзувалася дипломатична дiяльнiсть вiзантiйського двору, тож для вручення раритетiв послам iнших держав потрiбнi були гарно намальованi iкони. Особливу увагу Олексiй Комнiн звернув на потужну заморську сусiдку Киïвську Русь-Украïну, з якою у Вiзантiï була давня конфлiктна ситуацiя за право володiти Кримом i Балканами. Олексiй вступає в дiловi зносини з енергiйним киïв-
Рiздво Христове. Мiнiатюра з Трiрського Псалтиря. Киïвська школа. 10781087 рр.
ським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києвi в останнi роки iмператорства Олексiя й правив 12 рокiв (11131125). Мiж Комнiнами й Мономаховичами налагоджуються навiть родиннi зв'язки: молодi аристократи обох держав одружуються, дiстають вотчини, дари7.
Правомiрно припустити, що саме на початку XII столiття iкона Богоматерi Нiжностi передається до Києва як придане княжнi з роду Мономаховичiв, яка виходила замiж за Iсака молодшого сина iмператора Олексiя Комнiна. Iкона сповнена нiжноï любовi матерi, тож тут мiг приховуватися натяк юнiй княжнi: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею вiрогiдностi припустити час прибуття iкони до Києва: друге десятилiття XII столiття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де мiстилася замiська резиденцiя киïвських князiв i була ïхня домова церква святих Бориса i Глiба. Найвiрогiднiше мiсце перебування вiзантiйськоï святинi митрополичий собор святоï Софiï. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирi, про неï напевне було б згадано в Печерському Патерику.
Вважається, що 1136 рiк час перенесення iкони у Вишгород8. Це час князювання Ярополка Володимировича сина Мономаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах i його сини Мстислав, Ярополк та В'яче- слав, при iконi сталося багато чуд, зцiлень, порятункiв мiст держави, насамперед Києва й Вишгорода, вiд набiгiв i пограбувань своïх та чужих грiшникiв. Цi благодiяння, якi вiдбувалися при iконi, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви бiля iкони засвiдчена швидким вилiковуванням поранених на вiйнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбiльше видужуванням вiд рiзних хвороб тих, хто сердечно й щиро, з вiрою молився Богу.
Пiд дiєю iкони зростала вiра посполитих людей. Згадували доброту й чуйнiсть Володимира Мономаха, при якому
чудотворна iкона прибула на Русь-Украïну. Автор Iпатiïв- ського лiтопису називає Мономаха прихильним до митрополитiв i єпископiв, до ченцiв-чорноризцiв, причому князь навiть не засуджував грiшникiв п'яниць, блудникiв, а вимагав вiд них покаятися й виправитися. Популярнiсть Вишгородськоï iкони пов'язувалася з популярнiстю Мономаха, його синiв. Великий князь хоч i мав грецьке прiзвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов iз метою грабункiв у чужi землi.
Пiсля його упокоєння 1125 року лiтописи вiдзначали, що вiн був благовiрний, христолюбивий, великий, чудний, святий i добрий. Вiн освятив землю Русi-Украïни, пускаючи на неï промiння, наче сонце. Слава про нього пiшла по всiх усюдах, i весь народ плакав за ним, як дiти за батьком чи матiр'ю9.
Не лише чуда при iконi, а й ïï визначнi мистецькi риси, глибока духовно-психологiчна насиченiсть сприяли популярностi Вишгородськоï iкони в усiй Киïвськiй державi. Незважаючи на те що iкона Нiжностi вiзантiйського константинопольського малярства перебувала на Русi-Украïнi близько двадцяти рокiв, а потiм була силомiць забрана з Вишгорода, вона упродовж вiкiв, аж до сьогоднi, користується унiкальною популярнiстю й незмiнно вважається чудотворною, навiть у копiях, i украïнською нацiональною святинею без огляду на те, як ïï називають тi, хто ïï викрав з Русi-Украïни.
Причина цього духовний змiст iкони та ïï визначнi малярськi достоïнства в рамках вiзантiйського комнiнiв- ського стилю. Без пiзнiших домальовок на iконi, як вона виглядає тепер, є лики Богородицi й Христа. По них можемо судити про всю iкону. Цiкаво, що лики обох святих доволi свiтлi, без смаглявостi й коричневостi, якi пiзнiше стали ледь не нормою для пiзньовiзантiйських та московсько-суз- дальських iкон. Колiр ликiв золотисто-рум'яний з кораловими та помаранчевими вiдтiнками. Характерними рисами комнiнiвського стилю письма є малi вуста Марiï, прямий тонкий нiс, очi без означення зiниць, опущенi, нiби набряклi вiд слiз, повiки, тонкi брови, а також смужки на ïï шиï. Лик Христа Дитяти свiтлiший за Марiïн, наче освiтлений не зовнi, а зсередини. Його губки стуленi для поцiлунку матерi. Лiвою ручкою Iсус обняв за шию матiр i мiцно притискається до ïï щоки.
Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихi безмовнi погляди й водночас вельми промовистi. Син i мати не дивляться одне на одного. На очах Марiï тому й не окресленi зiницi, що ïï погляд звернений у безмежнiсть в цьому поглядi злилися разом молитва, надiя й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космiчне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матiр, яка дала Йому тiло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця джерело Iсусовоï Божеськоï iпостасi… Лише двоє облич, що злилися в нiжнiй любовi, а як багато вимовлено в них зi святих євангельських iстин!
Московськi домальовки тла iкони й близько не мають достоïнств оригiнального вiзантiйського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесiйнiсть тамтешнього малярства в Середньовiччi є чимало свiдчень самих росiян, не кажучи вже про вбивчi оцiнки iноземцiв, наприклад, сирiйського архiдиякона Павла Алеппського, який з патрiархом Антiохiï побував у серединi XVII столiття в московських краях 10.
Так, iкономаляр московськоï Оружейноï палати Йосип Владимиров писав своєму колезi, iкономаляровi царських палат Симоновi Ушакову, про загальну ситуацiю з iконо- творчiстю на Московщинi у XVII столiттi, порiвнюючи ïï з Дикунством: Де ще можна бачити такi безчинства, якi творяться нинi тут? На чесне i премудре iконне малярство невiгласи наводять ганьбу i приниження. А результати цього такi: скрiзь по хуторах i селах дроворуби й бондарi розвозять iкони, намальованi абияк. Деякi не схожi на людськi образи, а мовби з диких людей намальованi11.
Не оминув Владимиров i так званих чорних дощок, якими колись пишалося i продовжує пишатися росiйське iко- нознавство через нiбито його дрєвность i як знак росiйськоï школи iкони. Той же Владимиров писав, що для вигляду древностi iкони, нiби з диких людей намальованi, коптили в курних iзбах, а в кого був димар, що на угро-фiнських поселеннях було розкiшшю, то i в димарях. I продовжував: Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святi обличчя? Не всi святi мали смаглявi й висушенi обличчя. Якщо деякi святi за життя, внаслiдок нехтування тiла, й позбавленi були здорового людського вигляду, то пiсля смертi, дiставши вiнець праведникiв, вони мали змiнити свiй вигляд на свiтлий i ясний, а грiшники на похмурий. Зрештою, численнi святi за життя вiдзначалися незвичайною вродою: не зображати ж ïх iз темними обличчями… Коли великий серед пророкiв Мойсей прийняв на Синаï вiд Господа Закон, тодi сини Iзраïлевi не могли дивитися на обличчя Мойсея вiд свiтлостi, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим i смаглявим?12.
За такого стану, засвiдченого самими росiянами, вiзантiйська iкона не могла бути адекватно домальована по краях, що видно навiть неозброєним оком. Якби iкона була в одних руках, ïï, може, не треба було б так грунтовно домальовувати. Але ïï пiсля вивезення на пiвнiч перемiщали туди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодiй i зрадник Киïвськоï Руси Андрiй Боголюбський, син Юрiя Долгорукого, вiз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмi з Вишгорода через лiси й болота, причинив ïй чи не найбiльше зла. За звичаями всiх грабiжникiв, там ïï присвоïли, перейменували на Владiмiрскую; тож навiть до сьогоднi премудрi росiйськi мистецтвознавцi нi словом не згадують ïï законноï первiсноï назви. Декiлька разiв чудотворну iкону возили з Володимира-на-Клязьмi в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади бiльшовикiв тримали ïï у Третья- ковськiй галереï, а тепер вона у Кремлi, й то в не найкращому станi: розвалювалася на шматки, коли ïï спробував потримати в руках московський патрiарх111.
Щоб надати законного вигляду грабiжницькому вивезенню iкони зрадником- сепаратистом Андрiєм, росiяни пишуть, нiби князь спас iкону вiд смути, що розгорiлася в серединi XII столiття мiж князями за опанування киïвського князiвського престолу. Грушевський у своïй Iсторiï Украïни-Руси на базi лiтописiв i багатьох документiв спростовує цю фальш i вияскравлює справжнi причини наïздiв Андрiя Боголюбського на Украïну. Побачивши, що йому не свiтить трон у столицi, вiн вирiшив знищити ïï й зробити новий центр держави на пiвнiчному сходi: Вiн вирiс на Поволжi, i Русь- Украïна з ïï довгою iсторiєю, виробленими формами життя була для нього чужа i несимпатична. Вiн потайки вiд батька (Юрiя Долгорукого. Д. С.) втiк з Вишгорода у 1155 роцi до Суздаля, забравши з собою палладiум будущоï Московськоï держави Вишгородську iкону Божоï матерi, привезену з Вiзантiï… Андрiй змагає до того, аби знищити, понизити Киïв, а бути сеньйором руських земель у своïм Володимирi. Вiн умисно руйнує Киïв, i пiдiрвавши тим його престиж, хоче надалi розпоря- жати ним зi своïх ростово-суздальських краïв, передаючи його пiдручним, другорядним князям. Се, правдоподiбно, в результатi викликало б новi замiшання, новi руïни Києва, але смерть заскочила Андрiя i не дала розвинути йому свого плану до останку14.
Лiтописи згадували, що навiть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Киïв у серединi XIII столiття, як святий Росiйськоï православноï церкви Андрiй Боголюбський зi своïми суздальськими бандитами грабував столицю i вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Киïв i не дали йому помилування (Пiд союзниками Андрiя Боголюбського Грушевський розумiв напiвдиких чорних клобукiв, якi вирiзнялися неймовiрною лютiстю, тому ïх узяв iз собою в походi на Киïв володимиро-клязьминський князьок Андрiй Боголюбський. Д. С.). Два днi грабили його ïх вiйська, грабили весь город, Подiл i Гору, i монастирi, i Софiю, i Десятинну Богородицю, i не було милосердя нiкому нiзвiдки: церкви горiли, християн убивано, iнших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з iкон, книг, риз, i дзвони всi позабирали. Не раз брали Киïв перед тим, але його брали досi претенденти, щоб сю столицю Руси собi присвоïти, при собi заховати. Тепер його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Лiтопись мала право сказати, що сього ще нiколи в Києвi не було[1].
Певна рiч, iсторiя людства повна дикостi, вiйн, грабежiв. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над i, називає речi своïми iменами. Для Росiï, напевне, є виняток: святокрад, злодiй, убивця християн Андрiй Боголюбський аж досi є героєм, а для ïхньоï церкви навiть святим. Малi й великi музеï Росiйськоï Федерацiï повнi украïнських мистецьких та iсторичних раритетiв: Вишгородська iкона лише один iз багатьох прикладiв. ïхнi архiви мiстять тонни документiв з iсторiï Украïни. Ми знаємо, що сучаснi Андрiï Боголюбськi нiчого нам не повернуть. Та ми маємо бути свiдомi, що там є багато нашого! I воно завжди буде нашим, навiть з умисно змiненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та iсторiю цих раритетiв. Бо, як спокiйно i впевнено написав Грушевський про Андрiя Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрiя i не дало йому розвинути свого плану до останку.
Дмитро СТЕПОВИК
12 серпня 2011 р.
]*>left size=]*>1 width=]*>33% /> [1] Там само. С. 197.

СВIДЧЕННЯ ТРАДИЦIЙНОГО ВРАЗIЙСЬКОГО СВЯТОКРАДСТВА orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15891